Шукаючи спокою для душі, Мартін Лютер, 22-річний юнак, вступив до монастиря всупереч волі батьків. Це сталося в 1505 році. Під час новіціату колишній магістр і університетський професор мусив виконувати найпростіші і найтяжчі роботи. Він усе переносив і усе, що тільки йому наказували, виконував з як найбільшою сумлінністю, покорою та вдоволенням. Був взірцем правдивого монаха. Тому отже, цілком слушно опісля цього стверджував: “Якщо коли-небудь якийсь монах своїм життям осягнув спасіння, то я також без жодного сумніву повинен його осягнути”.

Не заважаючи на надмірне умертлювання себе постами та бичуваннями, не зважаючи на безнастанні молитви і неспані ночі, Божий спокій, якого з таким завзяттям шукав монах Мартін, не хотів завітати до його душі. Переживав хвилини зневіри, в яких уважав себе за загинулого та призначеного на вічний осуд. На тілі змарнів так, що коли лежав на ліжку, виглядав, як мертвий . Та Бог постав йому велику поміч та втіху в особі генерального вікарія авґустинського ордену, Йоганна Штаупіца, організатора університету у Віттемберзі, людину глибокої науки й правдивої побожності.

В перебуванні з цим визначним чоловіком брат Мартін не раз чув від нього слова правдивої потіхи й розради. Одного разу запитав його Штаупіц: "Чому ти такий сумний, брате Мартіне?" - "Ох, не знаю, - відповів Лютер—, куди втікати зі своїми думками." На це сказав Штаупіц: "Спокуси, які тебе тиснуть, потрібніші тобі, як їжа й напої. Бог недарма зсилає на тебе ці журби. Побачиш, Мартіне, що колись Господь покличе тебе до великих діл." При іншій нагоді Штаупіц так йому сказав: "Якщо хочеш навернутись, то не катуй себе, ані не бичуйся! Лише люби Того, Котрий перш тебе полюбив!" Хоч слова Штаупіца приносили дивний спокій Лютерові, все одно до нього верталися хвилини глибокого пригноблення й розпуки. "Ох, гріхи мої, гріхи мої, гріхи мої", - стогнав одного разу молодий законник в присутності Штаупіца. Тоді цей відповів: "Хіба ти хотів би бути тільки вималюваним грішником і мати тільки вималюваного Спасителя? Вір, що Ісус Христос е Спасителем навіть великих, справжніх грішників, котрі гідні цілковитого осудження." Штаупіц радив Лютерові, щоб не шукав закритого Бога, а міцно тримався того, що про Нього об'явлено в Христі; також радив йому, щоб досліджував Св. Писання, і навіть подарував йому Біблію. З цього подарунка Мартін Лютер був дуже радий, бо Біблію любив понад усе. Штаупіц постарався також про це, що Лютера висвячено на священика. Цей використав нагоду урочистого відправлення першої своєї Служби Божої, щоби погодитись з батьком. І в цьому йому цілковито пощастило. Батько прийшов на цю урочистість і навіть подарував синові при цій нагоді 20 дукатів, даючи таким чином зрозуміти, що кінець-кінцем погоджується з його чернецьким саном.

Тепер Штаупіц порадив Лютерові, щоби він вибрався на деякий час у подорож. Він послухав тієї поради й відвідував сусідні парафії та монастирі й прикликав до проголошення проповідей. Після трьох років побуту в ерфуртському монастирі за старанням Штаупіца покликано Лютера на професора університету у Віттемберзі. Тут він, залишившись далі монахом, викладав студентам діалектику на основі філософії Арістотеля. Коли ж здобув ступінь бакалавра богослов'я, присвятив себе викладанню Святого Письма. Його виклади послань апостола Павла до Римлян і Галатів привертали велику кількість слухачів. В цьому часі вислано його як делегата до папи в Рим у справах монастиря.

Подорож до Риму становить переломний час у житті Мартіна Лютера. Цю подорож він здійснив пішки. Коли, приблизно після двомісячної мандрівки, опинився він в кінці перед брамами Риму, вів припав до землі і з великим захопленням вигукнув: "Витай, святий Риме, трикратно святий через кров мучеників, що її пролито в твоїх мурах!" Та незабаром той "святий" Рим, перед котрого величністю припав він був обличчям до землі, втратив для нього свій чар. Те, що побачив він тут між духовенством у папському дворі, сповнило його серце великою відразою. Його обурювало тутешня загальна зіпсованість звичаїв і торгівля богослужіннями та Службами Божими. В той час, коли він сам відправляв Службу Божу повільно, поважно й виразно, за той же час біля іншого вівтаря було відправлено аж сім Служб Божих, священики безперестанку казали йому: "Поспішай, поспішай і скоро відсилай Божій Матері її Сина!" Подібно безбожні слова чув не раз з уст священика, що відправляв Службу Божу: "Ти є хлібом і залишишся хлібом. Ти є вином і вином залишишся." Самі папські дворяни говорили: "Неможливо, щоб так довше тривало. Усе мусить закінчитися!" Інші казали: "Якщо існує пекло, то, без сумніву, на ньому збудований Рим." Та Мартін Лютер, будучи богобоязливиммонахом, виконував усе, чого вимагала Церква, щоб осягнути прощення гріхів. Задля здобуття відпусту, на колінах вийшов по двадцяти восьми так званих "Пілатових сходах", які якимось чудесним способом потрапили з Єрусалиму до Риму. Але під час виконання цієї уявної заслуги перед Богом в глибині його серця відгукувався, вже з попередніх часів знаний йому, таємний голос словами з книги Авакума(2, 4) "праведний житиме вірою своєю". Цей голос, що давніше видавався йому голосом ангела, відтепер щораз сильніше почав гомоніти в його душі.

Після повернення до Віттемберга Лютер здобув 1512 р. ступінь доктора богослов'я. Як доктор богослов'я склав він таку присягу: "Присягаю, що відважно боронитиму мою євангельську віру." Від того часу присвятив він себе головним чином викладанню Святого Письма та пильно студіював біблійні мови: єврейську та грецьку. Почав він знову виступати з проповідями в церквах і через короткий час прославився як першокласний проповідник. Через те, що вже тоді він був дуже поважний, доказом цього нехай послужить факт, що доручено йому робити перегляд монастирів, хоча було йому ледь 30 років. На підставі отриманого доручення відбув він тоді візитацію в 40 монастирях Тюринпї і Місні. Під час цієї подорожі, яка збагатила його ще більшим досвідом і пізнанням світу й Церкви, Мартін Лютер, бачучи на кожному кроці велику духову темряву, заохочував, як тільки міг, закладати школи, а монахам доручав, щоб пильно вчитувались у Святе Письмо та вели життя чесне й богобоязливе.

Через деякий час після повернення Мартіна Лютера до Віттемберга тут вибухнула пошесть. Багато професорів і студентів виїхали з міста. Лютер, незважаючи на застереження приятелів, далі залишався в місті, відвідуючи й покріпляючи на дусі хворих і вмираючих. Він казав: "Монастирський послух так довго не дозволяє мені, щоб я йшов собі геть, поки не відкличе мене той, хто мене тут поставив". Ще тоді вважав Лютер, що послух Церкві вважається послухом Самому Христові, ще тоді думав, що тільки одиниці можуть помилятися, а Церква ніколи.